Пробація в Україні
Історія Андрія, який пройшов тяжкий шлях наркомана, а тепер офіційно працює і думає над саморозвитком
1990-ті роки припали на підлітковий вік Андрія та принесли в його життя наркотичну залежність. Саме наркотики стали причиною сварок із рідними, проблем зі здоров'ям та законом, двох термінів за ґратами та двох умовних.
Андрій Матвєєв пройшов важкий шлях наркомана і втратив довіру найрідніших людей. Він розміняв навчання і престижне місце роботи на наркотики, які мало не вбили його. Тільки любов батьків врятувала йому життя. Він був неодноразово засудженим, пізнав буття за ґратами і був клієнтом пробації. Відбув покарання з випробуванням, але залишається частиною пробації. На початку 2019 року Андрій знайшов роботу, пізнав справжню любов і повірив у себе, але й досі боїться зірватися. У боротьбі проти наркотиків йому допомагають близькі та спеціалісти Центру пробації.

На інтерв'ю 38-річний Андрій погодився швидко і сухо, через що склав враження, що говорити він не любить. На зустріч прийшов раніше зазначеного часу та з маскою в руках. Чоловік сів на безпечну відстань (максимально далі, як дозволяла лавка) та помітно хвилювався. Але через декілька хвилин він вільно та спокійно розповідав про свій карантин і місцевий транспорт, який порушував правила щодо кількості пасажирів.

Народився Андрій у Комсомольському, що у Мордовії. Оскільки батько був військовим, родина була змушена переїхати до Іркутської області, а потім до Угорщини. 1989-го вирушили до міста Узин на Київщині, де Андрій навчався до 10 класу, а 11-й закінчував уже в школі №7 Білої Церкви.
Переїзди не заважали Андрієві навчатись. Не виникало проблем і з пошуком нових друзів, оскільки хлопець звик до переїздів, і комунікабельність, і статус «новенький» допомагали швидко освоїтись на новому місці.

Андрій мав хобі, яке зближувало його з батьком, - авіація. Багато часу вони спільно з татом-пілотом вимірювали, майстрували та фарбували, і врешті хлопець створив чималу колекцію моделей.

Однак серед усього цього добробуту затаїлося випробування, яке зламало і долю хлопця, і всієї його родини. Підлітковий вік Андрія припав на 90-ті роки. «Люди, які вживали наркотики, були для нас крутими. Ми на них дивились, до них тягнулися. Дивились фільми, думали, що так круто жити», - з помітним сумом розповідає чоловік.

У шкільній компанії майже всі вживали легкі наркотики, могли інколи випити, інколи покурити.
Траву тоді легко було знайти. Та нічого і не змінилось, лише зараз все через Інтернет робиться, а раніше: знаєш людину, зайшов, гроші віддав, забрав. Тоді це було дешевше, ніж зараз. Усі з мого оточення так робили. І я так робив, аби не виділятись.
Андрій Матвєєв
На другому курсі однокурсники та викладачі почали помічати зміни у поведінці студента, тому коли батьки приїхали дізнатись про успішність сина, їм усе розповіли. Рідні ухвалили рішення оформити академвідпустку та допомогти дитині. Почали займатись його здоров'ям, проводили очищення організму, відправляли в санаторії, а потім – до діда до Мордовії. Абстинентний синдром минув за декілька тижнів, але бажання вживати не зникло. Своє повернення на другий курс академії Андрій порівнює з собакою, якого відпустили з ланцюга. Тоді стало зрозуміло, що навчатись далі ніхто не буде.

Батько вирішив, що якщо син не хоче навчатись, то піде в армію. Але і там він не припинив вживати. Через зміни місця служби міг робити це не так часто, але, як каже Андрій, за першої можливості «мочив дзьоба».

Після армії теж нічого не змінилось. Він продовжував жити у батьків. Рідним було важко бачити його стан, вони намагались розмовляти, переконувати, але це не давало жодного результату, тому навіть доходило до того, що виганяли з дому. Але позитивного результату, впливу на світогляд на той час уже 24-річного Андрія не було. Він називає план тогочасних буднів «програмою мінімум». Вона будувалась на тому, що потрібно було прокинутись, піти когось обдурити, знайти, взяти, вжити. Інколи міг ввечері повторити. Привела ця програма до ґрат.
Засудили Андрія за крадіжку. Але вона була не першою, зізнається чоловік: «Вперше спіймали (ред.: на крадіжці) – батьки допомогли... Вдруге допомогли... Коли спіймали вдев'яте, батьки розвели руками і сказали: «Андрію, ми б і хотіли тобі допомогти, але у нас немає коштів. А по-друге, у нас вже немає бажання і ми не бачимо сенсу в цьому. Якщо ти туди так прагнеш, то йди».

Спочатку було важко, адже абсинентний синдром минав за ґратами. Але молодий організм впорався з цим швидко. З розваг Андрій пам'ятає шиття: у колоніях практикують соціальне залучення – в'язні освоюють професії зварювальника, токаря та інші. Андрій вивчився на закрійника верхнього одягу та навіть отримав диплом 3-го розряду.

Але це все одно не змінило звичок чоловіка: «Якщо з одного міста взяти 10 осіб, то залежних з них буде 3-4 (Ірпінь та Біла Церква на той час були дуже «наркоманськими»). То туди (ред. до в'язниці) в одне місце звезли 10 із 10. І люди просто так там не сидять, вони постійно щось вигадують. Обхитрити систему легше, ніж позбутися своїх звичок. Там можна продовжувати не гірше, ніж на свободі».

Андрій розповів, що боятись уже не було чого: поліція вже не впіймає. Звичайно, там є контролери, теж треба ховатися. Якщо все ж ловили, садили в ШІЗО на 15 діб або в барак посиленого режиму.
Жодна в'язниця ще нікого не змінила своєю політикою. Тільки людина, яка захотіла змінитися сама, зміниться, і не важливо, де вона перебуватиме.
Андрій Матвєєв
Через 4 роки Андрій вийшов з-за ґрат. У перші хвилини вдома сів у крісло та зрозумів, скільки часу минуло, але у його свідомості нічого не змінилось. Лише наркотики – вони стали ще сильнішими. Батьки з перших днів зрозуміли це та опустили руки. Батько навіть заявив: «Якщо вперше я тобі допомагав, іскра в мені ще не згасла, то зараз ти у мене загасив усе. Якщо ти сядеш ще раз, то я до тебе не приїду і посилку не відправлю». Але Андрій пропустив це повз вуха і продовжив, а через 11 місяців його спіймали на черговій крадіжці. Тепер «сів» уже на 5 років.

Батько дійсно стримував обіцянку два роки, а мама потайки таки допомагала сину. Другий термін Андрій відбував у Бучанській виправній колонії. Але цього разу сиділось легше, адже мав досвід перебування у таких місцях. Друге ув'язнення теж не змінило нічого у свідомості чоловіка. Після звільнення наркотики стали важчими. «Якщо раніше «з природи» брали, то на 2015 рік вони стали синтетичні, організм руйнували більше і дуже швидко. На здоров'я дало, відновлюватися вже стало важко і вік був не той. Батьки вже не сприймали мене як сина. Організм настільки наситився, що задавлений інстинкт самозбереження починав прокидатися і говорити: «Васю, не жени». Але система була такою щільною, що думки і бажання змін як приходили, так і йшли. Раніше жив для того, щоб вживати, а потім почав вживати, щоб жити», – каже Андрій, розглядаючи парк навколо.

Зі слів провідного інспектора Білоцерківського міськрайонного відділу філії Державної установи «Центр пробації» у Києві та Київській області Катерини Грищенко, яка протягом 3 років здійснювала нагляд за засудженим: «Андрій дійсно неодноразово засуджувався за крадіжки, вживання наркотичних речовин, шахрайство. Причина? – Він не усвідомлював своєї проблеми, не розумів, що йому необхідно змінювати, не бачив свого майбутнього без злочинного середовища, без авторитетних друзів, насамперед без вживання наркотиків, які на той час давали йому інший світ, світ, в якому відсутні проблеми, лише задоволення».

У грудні 2016 року за зберігання наркотичних засобів Андрія знову засудили до покарання у вигляді 3 років позбавлення волі. Однак суд звільнив чоловіка з випробуванням – призначив іспитовий строк терміном 3 роки. Так Андрій потрапив на пробацію.

Зі слів інспекторки Катерини Грищенко: «Розмова з останнім ніяк не складалася, він не хотів обговорювати проблеми, не вірив у допомогу фахівців, не знаходив мотиву, причини для змін. Кожна наша зустріч призводила до того, що клієнт не вірив у щирість таких бесід, він не хотів слухати, кивав лише головою, тому йшов до відділу з небажанням, однак вибору у Андрія не було: або мусив ходити до органу пробації, або знову потрапив би до в'язниці – за невиконання умов умовного покарання.

Під час кожної зустрічі з клієнтом пробації проводилися профілактичні бесіди з приводу зменшення зловживання наркотичних речовин, говорили про вплив наркотиків на здоров´я, необхідність працевлаштуватися та покращити матеріальне становище, вплив друзів-правопорушників на його поведінку, готовність до зміни способу життя... Усі ці фактори – так звані криміногенні потреби, які були виявлені у Андрія під час заповнення оцінки ризиків вчинення повторного правопорушення і над якими потрібно було працювати і працювати, аби мінімізувати ймовірність вчинення ним нового злочину.

Але змінилося все лише в момент, коли, як каже Андрій, він помер…

Від передозування його забрали до реанімації, де боролись за життя 5 днів. Коли стан стабілізувався, батько вкотре заплатив, але цього разу вже за перебування в реабілітаційному центрі. Опритомнівши, Андрій довго не міг зрозуміти, що відбувається, і лише за декілька днів зміг згадати усі події до реанімації. Усі навколо почали розповідати: «Ти знаєш, що з тобою було? Тебе ледве відкачали. Ти би бачив свого батька…»

Тепер свої тогочасні думки Андрій розповідає емоційно, переживаючи їх ще раз: «Всередині щось кольнуло і я вирішив: гаразд, як би там не було, але я маю спробувати. На скільки днів за мене заплатив батько, стільки я тут і пробуду. Як там далі буде – я не знаю, не буду будувати жодних планів».

А далі він розповідав з легкою усмішкою, згадуючи людей з реабілітаційного центру «Крепость»: «У них своє гасло: «Тверезий, здоровий, надійний». І там завжди підтримують, до останнього вкладають сили. Той, хто туди потрапляє, не хоче зав'язувати зі своїм минулим, але хлопці починають у них вкладати інформацію, працювати з ними. У них програма: обливання, зарядка, фізкультура, робоча частина (наприклад, дрова нарубати). І людина прокидається, знає, що їй потрібно зробити зарядку, прибрати в будинку, поснідати, піти на інформаційний блок...».

З часом Андрієві почали доручати допомагати та контролювати виконання робіт новоприбулими, що стало хорошим уроком відповідальності, як зізнається Андрій.

Досвідчені працівники центру попереджали, коли підопічним чекати на спалахи – раптове бажання все кинути і появи думки, що вже одужав. З часом Андрій переконався у цьому на собі. До того ж, він почав бачити себе у чоловіках, які лише приїжджали до центру, почав розуміти, що всім важко і кожен переживає ці спалахи.

«Розвіюю міф «мені місяця вистачить», «я фізичну ломку переживу і мені буде легко». Ні. Мінімум від пів року, а ліпше 9 місяців. Якщо ти мамин синочок і домашній терорист, який за мамин рахунок купував собі наркотики, вживав, то і півтора року треба там бути», – тепер емоційно ділиться досвідом Андрій. Сам він пробув там 13 місяців, з них 6 - без права самостійного залишення території.
У реабілітаційному центрі своє гасло: «Тверезий, здоровий, надійний». І там хлопці завжди підтримують, до останнього вкладають сили. Той, хто туди потрапляє, не хоче зав'язувати зі своїм минулим, але хлопці починають у них вкладати інформацію, працювати з ними.
Андрій Матвєєв
Коли Андрій потрапив на реабілітацію, у нього тривав іспитовий термін з випробуванням. На нього були покладені обов'язки, що потребували неухильного виконання. Один із них – з'являтися на реєстрацію до органу пробації, до того ж двічі на місяць. За правилами реабілітаційного центру Андрій не мав права самовільно залишати територію центру. Цю колізію легко вдалося вирішити, адже органи пробації співпрацюють із багатьма державними та недержавними організаціями, установами і підприємствами задля досягнення єдиної мети – реабілітації та соціальної адаптації осіб у конфлікті із законом, які, зазвичай, перебувають у складних життєвих обставинах.

Громадські організації, реабілітаційні центри, волонтери (так званий банк ресурсів пробації) допомагають працівникам пробації у роботі з її клієнтами: одним надають психологічні чи юридичні консультації, іншим допомагають працевлаштуватися, когось залучають до реабілітаційних програм, ще одним допомагають продуктами харчування та речами. Вирішення проблем і потреб клієнтів пробації є важливою підтримкою на шляху змін правопорушника, повертає довіру до людей, мотивує до особистісних змін і відмови від злочинного способу життя.

Саме такий підхід вирішення проблеми спрацював і в житті Андрія. Керівник центру, до якого чоловік потрапив на реабілітацію, знайшов розуміння та підтримку місцевого органу пробації. Фахівці двох структур узгодили спільні дії та порядок відбування Андрієм визначеного покарання, не порушуючи вимог проходження реабілітаційної програми, домовились про оперативне інформування про будь-які зміни у житті чоловіка та взаємодію для його успішної реабілітації.

Згодом Андрій оцінив таку турботу та бажання багатьох людей допомогти йому вибратися з прірви, в яку він свідомо скотився. На сьомому місяці реабілітації Андрієві дозволили самостійно залишати центр реабілітації, відвідувати батьків і підрозділ пробації.

Попереду ще був рік відбування покарання в громаді. Відповідно до повторно проведеної оцінки ризиків вчинення повторного кримінального правопорушення, для Андрія актуальними на той час залишалися питання працевлаштування, покращення матеріального становища та готовність до змін. Щоразу під час відвідання підрозділу пробації інспекторка пропонувала Андрієві відвідати Центр зайнятості, та він довго відмовлявся, боявся почути на свою адресу ганебні лейби «зек», «наркоман».

«У них (підрозділі пробації – ред.) там працюють такі програми як психологічна і соціальна допомога, адвокати, юристи... Я особисто не звертався по допомогу, не вірив, що хтось може краще за мене знати, що мені треба, а тим більше, як вирішити мої проблеми. Але Катерина Василівна говорила: «Так, тобі треба сьогодні зайти в 25 кабінет, там на тебе чекає психолог». Наступного разу приходиш, а вона: «Так, в такий-то кабінет зайди, тебе безкоштовно проконсультує адвокат». Якщо в тебе виникають труднощі влаштуватись на роботу, в соціальному житті, то адвокат може пояснити, як і що зробити правильно. Протягом останнього року, що я відмічався в органі пробації, так багато разів було», – тепер з усмішкою розповідає Андрій. До того ж чоловік багато спілкувався з психологом.

Чоловік розповідає, що пробація вчить мати обов'язки, планувати свій графік так, аби не пропустити відмітку, змушує думати про свої вчинки та поведінку, планувати своє майбутнє і вирішувати проблеми. До того ж таке довірливе ставлення інспектора мотивує його ставати ліпшим. Він впевнений, що навіть після останньої відмітки в Центрі пробації, через роки вони зустрінуться десь на вулиці, і вона поцікавиться про його життя. І найбільше Андрій боїться повернутися до старого, не виправдати довіри людей, які терпляче протягом тривалого часу допомагали йому позбутися залежності.
Наразі він з теплом і вдячністю розповідає про центри реабілітації та пробації. Зізнається, що інколи може заїхати до них за підтримкою і називає це «поповненням мани», як у відеоіграх. Чоловік зізнається, що там знайшов і нових друзів: так з одним зі знайомих, який теж перебував на обліку в Центрі пробації, часом зустрічаються за чаєм, аби обговорити свої будні; підтримують один одного, діляться планами на майбутнє.

Під час розмови стає зрозуміло, що Андрій не приховує правди про своє життя, аби іншим це послугувало наукою, прикладом для когось, як зупинитись, припинити вживати наркотики та повернутись до нормального життя. Він також думає, що якщо якомога більше людей буде знати про його хоч і невеличку перемогу над собою, то знайде більше розуміння та підтримки від оточення, а також не зможе собі дозволити зірватись.

Наразі чоловік активно будує плани на майбутнє та з радістю розповідає про них: поліпшити здоров'я, здати на водійську категорію та піднятись кар'єрними сходами, але не через фінансові потреби, а заради саморозвитку. Та головна мета – не зірватись. «Є робота, племінниця, батьки, орендую квартиру. Єдині люди, яким ти потрібен з усіма своїми проблемами – це твої близькі. Батьки будуть завжди підтримувати – не важливо, скільки разів ти їм зробив боляче. Вони будуть плакати і сердитись, але будуть поруч. Я зустрів дівчину з дитиною. І є племінниця, яка залишилася повною сиротою, на утриманні у моїх батьків. Я зрозумів, що усі вони мені дуже рідні та дорогі. Я не хочу їх кривдити. Цей фактор мене теж дуже стримує», – з теплом говорить він.

До того ж Андрій турбується про далеке майбутнє та впевнено розповідає про контракт зі страхувальною фірмою, якій він перераховує щороку певну суму коштів для отримання виплат у вигляді пенсії у старшому віці.
Мені хочеться бути впевненим у майбутньому. Уявіть, все життя не був ні в чому впевнений, а зараз потихеньку починаю вибудовувати собі ось це становище. І те, що у мене виходить, мені подобається і втрачати цього не хочу
Андрій Матвєєв
Користуючись нагодою, Андрій дає пораду людям, які опинились в ситуації, яку колись пережив сам: «Немає нічого неможливого. Якщо є бажання, то все вдасться. Ти вже не дитина, повинен розуміти, що це не дитячий садок і те, чим ти займаєшся, не іграшки. Якщо у тебе є бажання з цим впоратися, то ти зможеш. Люди є, які допоможуть. Треба їм тільки довіритись».

Потім Андрій запропонував пройтись у парк розваг, до плакату, де він зображений. Він радо показав себе на світлині, на секунду задумався, дивлячись на плакат. Потім, пройшовшись між дитячими гойдалками, ще розповідав, як часто тут бував до карантину з племінницею, дівчиною і її дитиною.

…Історія Андрія для когось може бути повчальною, хтось наважиться на профілактичну бесіду зі своїми дітьми. А для працівників пробації – це одна із тисяч історій успіху, коли завдяки професіоналізму персоналу органів пробації, підтримки рідних, участі партнерських організацій вдалося людину із залежністю та проблемами з законом мотивувати до позитивних змін, допомогти у вирішенні її проблем та знайти своє місце у житті і стати корисним своїй громаді. Та найголовніше – попередити нові злочини, від яких могли би постраждати інші люди.

Нині на обліку Білоцерківського міськрайонного відділу пробації перебуває 583 особи, засуджені до кримінальних покарань, та особи, на які накладено адміністративні стягнення (громадські роботи, штрафи тощо). Від початку 2020 року тільки на обліку цього підрозділу перебувало 777 осіб. Загалом по Україні щороку на обліку органів пробації перебуває понад 100 тисяч осіб, засуджених до покарань, не пов'язаних із позбавленням волі.

Пробація – це безпека суспільства і можливості для змін для тих, хто вже оступився у житті. Працівники пробації забезпечують контроль і нагляд за відбуванням покарань у громаді, загалом проводять із клієнтами пробації соціально-виховну роботу, спрямовану на зміну прокримінального мислення, позбавлення від залежностей, формування життєвих навичок; залучають партнерські організації для вирішення криміногенних потреб – факторів, що спонукали до неправомірної поведінки та надалі (без вирішення проблем) можуть призвести до вчинення нових злочинів.

Катерина Грищенко, провідна інспекторка Білоцерківського відділу пробації, яка працює в кримінально-виконавчій системі України від 2013 року, говорить, що «основним завданням роботи із засудженими, які перебувають на обліку органів пробації, є допомогти розібратися в собі, у своїх проблемах, своєму минулому, усвідомити відповідальність за скоєне і підтримати їх на шляху змін».

Місто Біла Церква туристи та місцеві жителі часто називають містом добра. А посадовці різного рівня доводять ці слова на практиці. Наприкінці минулого року за сприяння «NORLAU Проекту Пробації» у місті відкрили оновлений підрозділ пробації – модельний офіс пробації, створений за європейськими стандартами. Подібний офіс є лише в Харкові. У підрозділі створено сучасні умови роботи з клієнтами пробації, передбачено інтерактивні зони для індивідуального спілкування та групових заходів. Належне матеріальне та технічне оснащення дозволяє впроваджувати різні форми роботи з правопорушниками, аби знайти найбільш дієві форми впливу та шляхи вирішення різноманітних проблем. Тут надають психологічну, юридичну та соціальну допомогу, проводять психокорекційну та профілактичну роботу, сприяють у вирішенні різноманітних соціальних потреб, залучають підоблікових до соціально корисної діяльності та культурно-масових заходів.

Коли ми заговорили про Андрія, інспекторка з помітною радістю розповіла про зміни у його житті: «Коли на початку Андрій до нас приходив, то взагалі відмовлявся від будь-якої допомоги, стверджував: «У моєму житті вже нічого не допоможе». Ми говорили з ним, проводили бесіди, залучали психолога. Потім, добре пам'ятаю, кажу: «Андрію, давай спробуємо працевлаштуватись?». А він відповів: «Та хто мене візьме? Я ніхто в цьому житті». Переконувала: «Ну Андрію, варто спробувати». Він неодноразово відмовлявся від направлення до центру зайнятості. Така розмова відбулась на початку зими, а після новорічних свят він прийшов і каже: «Катерино Василівно, я працевлаштувався. Ніколи не міг повірити, що мене дійсно візьмуть охоронцем». Мені приємно стало, що людина таки повірила в себе і мені, і сама працевлаштувалась. І це маючи неодноразову судимість, відбуваючи покарання… Не побоявся, і працевлаштувався».
Катерина Василівна також зазначає, що для зміни поведінки і стилю життя правопорушника надзвичайно важливою є підтримка його близькими і друзями. Часто люди хочуть допомогти своїм рідним, але не знають, що робити, з чого почати. Їм самим потрібна підтримка й допомога. «Ми постійно були з Андрієвими батьками на зв'язку, вони постійно радились, що необхідно робити, щоб допомогти йому. Вони дійсно переживали за нього», – розповідає інспекторка.

Андрій уже відбув своє покарання і знятий з обліку в Центрі пробації. Але періодично він приходить до підрозділу, спілкується зі «своєю» інспекторкою. Телефонує і вітає зі святами, часом просить поради. Та час від часу розповідає про зміни у своєму житті. І кожне маленьке досягнення, як спокійне вирішення проблемного питання чи відмова від наркотика від «старих друзів», у цій ситуації це вже перемога над великим злом, яке зламало не одну людську долю, але не скорило Андрія.
Made on
Tilda