В Європейському Союзі існує система охорони географічних зазначень, що вказує, звідки походить продукт, а відповідно підтверджує його якість, автентичність й унікальність. Це вкрай важливий статус для продукту, і в Україні така система лише формується.

Перше свідоцтво на використання географічного зазначення отримала "гуцульська овеча бриндзя". На черзі європейський статус мають отримати й низка інших українських товарів: унікальні ягоди, сир, рушники і навіть живопис.

Рокфор, Пармезан, коньяк, просекко - усе це можуть виробляти тільки люди, які живуть на визначеній території. Так, справжнє шампанське виготовляють винятково у французькій провінції Шампань. Ціна на зареєстровані продукти може бути вдесятеро вищою, ніж на аналоги, штамповані деінде, але статус підтверджує високу якість продукту у поєднанні з традиціями та унікальністю.

В Україні у Мелітополі розташований найбільший черешневий ринок. Покупці і продавці туди їдуть буквально звідусіль. Торгівля на ринку розпочинається зі світанку, о п'ятій годині. Ціна на ягоду на ринку стартує від 20 гривень за кілограм, сягає 50 грн/кг, але до Києва товар потрапляє ще дорожчим.

Мелітопольська черешня найсмачніша в Україні завдяки місцевому ґрунту, на якому ростуть дерева – 70 міліметрів піску над чорноземом. Пісок не дає розвиватися шкідникам і зберігає вологу.

Крім того, між тим, як ягоди їдуть з поля, і тим, як вони потраплять до холодильника, має минути не більше двох годин. А от черешні, які швидко охолодили до самої кісточки, можна зберігати місяцями.

Тим часом вже у наступному сезоні мелітопольська черешня може стати міжнародним брендом і нею називатися зможе тільки та ягода, яка виросла саме у Мелітополі або навколо нього, певного розміру та смаку.

Фермери подали заявки на одинадцять найкращих черешень, тепер підтвердження за Європейською комісією.

А у селекційному саду Мелітополя мають намір навесні зібрати пилок з дерев, які виявилися найвитривалішими і пережили цьогорічні весняні заморозки. Через негоду 2020 року майже всі плоди померзли і замість 10 ягід нині визріла лише одна. Втім після запліднення очікується, що нащадки дерев будуть ще витривалішими.

2020 року в Мелітополі через пандемію коронавірусу фестиваль, де усі перевдягаються черешнями, не проводили. Натомість вишили тематичні маски і запровадили спеціальне меню в кафе і ресторанах.

М'ясо, салати і млинці – усе з черешневим смаком. Аби страва вдалася, ягоди мають бути стиглими. Для збирачів черешень на полі щодня навіть зразок викладають: у кожного сорту свій колір дозрілості. Ціна за таку роботу – від 400 гривень на день.

У Херсоні, який за правом вважається кавуновим краєм, місцеві кажуть, що вважати ягоду як десерт неправильно. Це – окрема страва, яку найкраще вживати за годину до основної їжі. У кілограмі м'якоті кавуна міститься добова норма вітаміну С.

Херсонські кавуни здатні витримувати +70 градусів на ґрунті, втім відрізнити справжній від так званого "швидкостиглого" на око не може навіть експерт. Допомогти визначити вміст хімії, цукру, глюкози можуть лише спеціальні прилади. Якщо заміряти рівень цукру в херсонському кавуні, прилад покаже 13%, у звичайному – лише 7.

Також у Херсоні вигадали цікавий спосіб вирощення кавунів – баштан посеред водойми. До квітня там вирощують рибу, а потім до самої осені – кавуни. Із човна годують рибу, яка плескається у кавунове міжсезоння. Риба, яку виловлюють навесні, перш ніж спустити ставок, лишає по собі природний фосфор, як результат – солодкі задобрені кавуни на вологому ґрунті.

Щоб зацікавити ще більше туристів, у Херсоні вигадали страву з кавуна – бекмес або кавуновий мед. Цю страву сто років тому на Херсонщині варили в кожному дворі. Для приготування треба випарити рідину і залишити субстанцію, яка буде дуже схожа на мед.

Також місцеві радять готувати варення із кавуна. У ста грамах міститься лише 106 калорій – уп'ятеро менше, ніж у шоколаді.

Херсонські кавуни вже зовсім скоро можуть перетворитися на географічний бренд. Місцеві фермери навіть створили асоціацію, щоб запатентувати херсонський символ. Рішення – за Європейською комісією.

Пасічники збирають справжній закарпатський мед у вуликах, які розташовують у непростих гірських умов, на висоті 700 метрів над рівнем моря. Через особливості місцевості у вуликах температура може бути значно вищою, ніж на горі.

Усі місцеві бджолярі знають і підтримують одне одного. Павлина, яка займається бджолярством, порається біля вуликів без захисного костюма. Жінка запевняє, що карпатські бджоли серед наймиролюбніших усієї планети.

Але через негоду навесні, різкі холоди і рясні дощі цьогоріч у вуликах майже немає меду. Замість звичних 600 літрів на місцевій пасіці назбирали лише десять літрів. У спеціальній кімнаті, де планували відбирати мед, взагалі порожньо.

Ціна меду на місцевому заводі стартує від чотирьох десятків гривень за баночку. Але вже на туристичному ринку вдвічі – втричі дорожче.

Голова асоціації пасічників зауважує, що серед різноманіття меду є чимало підробок. Перший крок до захисту продукту - географічне зазначення. Коли пасічники отримають європейський документ, щоб назвати вміст банки "медом Закарпаття", потрібно буде пройти низку перевірок і дійсно збирати продукт у горах, адже у ЄС суворо стежать за дотриманням цих вимог.

Бриндзя – справжній гуцульський делікатес. Хвойний запах та присмак карпатських трав, а ще свіже молоко корів та овець, які випасаються на гірських полонинах – те, що робить страву такою унікальною.

На відміну від коров'ячої бринзи, гуцульську овечу Європа вже відзначила. Вона отримала назву "бринзя" і статус географічного зазначення.

Цей різновид сиру роблять на полонинах під час літування, і якщо припинити туди виводити овець, бо це дорого, можна втратити тисячі квітів і комах, що неприпустимо для ЄС.

Справжню гуцульську бриндзю готують десять днів. Спочатку інгрідієнти квасять, відстоюють і коптять сир, далі його нарізають і змішують із сіллю: у такому стані він може зберігатися упродовж року.

Для гуцульського сиру обирають й особливе молоко, яке після збирання фільтрують у ялинових гілках, щоб у сиру був запах хвої. Якщо скуштувати парне молоко, воно буде подібне до рідкого морозива: має пінку, як у лате, тільки значно смачнішу.

Скомирдою або баношем власник ферми Анатолій частує кожного, хто потрапляє на карпатську полонину. Надзвичайно жирну кукурудзяну кашу готують на вогнищі. Страва готова, коли проявляється олія. Для смаку можна притрусити свіжозвареною бриндзою.

У маленькому містечку Кролевець, де мешкає 20 тисяч людей, в кожній хаті є місцевий рушник із власною історією. За традицією, коли чоловік або жінка помирають, рушник розрізають навпіл. Є також інша традиція, коли мама перед весіллям передає доньці рушник як сімейний оберіг.

Кролевецьке ткацтво називають перебірним, адже майстриня протягує червону нитку крізь поперечні білі, створюючи і закріплюючи візерунок.

Кролевецькі полотна свого часу вподобав французький король. У їхньому виробництві за три сотні років майже нічого не змінилося, однак, тепер їх готова охороняти Європа.

У місцевій адміністрації вирішили захистити власний бренд, коли зробили замовлення на сувенірні кролевецькі рушники для фестивалю. Увесь процес виготовлення полотна – від нитки до кожного руху і візерунку – описали науковці для отримання свідоцтва від ЄС.

Сучасна ціна рушника стартує від п'яти сотень до двох тисяч гривень.

Петриківський розпис народився в Петриківці, яка була заснована кошовим отаманом Петром Калнишевським і ніколи не була закріпачена. Тому і народилося це мистецтво. Козачки були бідними і розмальовували свої помешкання зсередини, щоб хоч якось їх прикрасити. Таке мистецтво могло народитися тільки в серцях вільних людей.

У давнину домівку заново білили і розфарбовували двічі на рік. Місцеві кажуть, у Петриківці був такий вислів: "Най у хаті, як у церкві". Жінок ще називали "чепурушками", і кожна із них робила все, щоб її хата була найкращою.

Нині різнобарвна і яскрава Петриківка ідеально підходить для фотосесій, адже у селі розписані й аптека з лабораторією, і банк із податковою.

Кожна крапочка, кожна пелюстка – усе тут має символічне значення. Майстрині розповідають, що раніше сім'ї були великі і кожен мазочок означав стежину, яка веде до батьківського дому.

На дитячому майстер-класі демонструють так звану "яєчну темпуру": фарбу замішують із жовтком для клейкості, щоб від пальців на папері залишалися саме відтиски – не просто кола.

В селі нині чекають на рішення Євросоюзу про географічне зазначення петриківського живопису. Щоб здобути бажаний європейський документ, там підготували подання на три десятки сторінок. У документі описаний кожний елемент петриківського розпису, щоб використовувати його могли тільки місцеві майстри.