Саша Кольцова

музикант, фронтвумен гурту «Крихітка», голова Фундації Дарини Жолдак
Я з Росії, народилася у маленькому містечку в Астраханській області. Звідти у космос відправляли Білку і Стрілку – перших собак-космонавтів. Мій тато працював на військовому полігоні, служив у В'єтнамі, був ракетником. Мама – викладач музики в дитячому садку.

Я ніколи не була балуваною дитиною, але в мене завжди було багато хороших книжок. Мені здавалося, що немає жодних кордонів: хороша література давала віру в те, що все складеться добре.
Я не збиралась ставати співачкою. Просто писала віршики з 5 років, співала так собі.
В хорі я була на тій сходинці, де стояли підлітки з тихими голосами. І коли я вже після виходу свого дебютного альбому зустріла свого викладача вокалу, вона дуже здивувалася тому факту, що я – співачка. Тоді я зрозуміла, що ніколи не знаєш, ким ти можеш стати, допоки не спробуєш усе.
У 14 років я продавала автомагнітоли в готелі «Братислава», в той час як у сусідній кімнаті жили проститутки. В 17 років я працювала кур'єром. У 19 років почала викладати англійську мову.
Зранку я проводила уроки в школі, вдень їхала у дитячий садок, де в мене була маленька група, а ввечері проводила ще й додаткові уроки. Одного разу я навіть заснула на такому занятті, тому що в той період було багато роботи. Але у мене були кишенькові гроші, я могла щось собі купити, і здавалось, що весь світ відкритий, що я можу все.

Західну Україну мені відкрила моя подруга Ірена Карпа. Вона привезла мене в Івано-Франківськ, показала будинок, де вона жила зі своєю бабусею, повела у Карпати. До того, у дитинстві, в мене був не дуже хороший досвід.

Коли я була маленька, батьки відправили мене в оздоровчий табір десь у Західній Україні. На екскурсії до мене підійшов сільський хлопчик і щось сказав діалектною українською. Я нічого не зрозуміла і сказала: «Что? Я вас не понимаю?». Його реакцією був удар по обличчю. Ось такий перший контакт з українською мовою та західноукраїнським менталітетом. Але мені вдалося не лише вивчити українську мову, а й полюбити її.
Я завжди любила музику. Пам'ятаю, як записувала свіжі альбоми на касетний плеєр у ЦУМі, чіпляла його на пояс і йшла від Хрещатика додому на Лівий берег, слухаючи новий альбом, наприклад, Nirvana.
Це було неймовірне відчуття. Мені це було настільки цікаво, що зі своїми одногрупницями я близько познайомилась лише на 4-му курсі. Вони сказали: «О, то ти нормальна!».

Після інституту я працювала головним редактором журналу «Молоко», потім піарником у Марії Бурмаки. І ось мені 21 рік, я вже встигла побувати кур'єром, викладачкою, головним редактором, а тепер пишу прес-релізи. Якось я йшла вулицею і побачила на стовпі оголошення: «Розшукуються люди, що добре пишуть та володіють іноземними мовами». Я подумала: «Це ж я!». Через два тижні я вже працювала копірайтером у міжнародній компанії, майже нічого не знаючи про цю професію. Я не знаю жодної іншої країни, де можливий такий стрибок.
Наш перший концерт відбувся у маленькому сарайчику. Вдень це було приміщення для зібрання пенсіонерів, а ввечері воно перетворювалося на клуб «Скіф», який вміщував кілька десятків людей.
У той час ми активно ходили зі своїми касетами, а згодом зі своїми дисками, по радіостанціях. З часом ми стали грати все більше концертів, пісні таки почали з'являтися на радіо. Потім ми зняли кліп, який коштував 150 доларів. Це історія, коли ти робиш крок за кроком. Така схема абсолютно неможлива у західному світі. Україна завжди була для мене територією неймовірних можливостей для артистів та творчих людей. Тут повно порожніх ніш. Ти можеш бути ким завгодно, написати книгу, зняти свій фільм — перед тобою відкриті всі двері.

Якось перед нашим концертом у галереї «Лавра» дівчата, які працювали на вході, кажуть мені: «Ми не можемо вчасно починати. Забагато людей!» І тоді я зрозуміла, що ми комусь потрібні. Адже прийшло 600 осіб. Пам'ятаю, що постійно перепитувала, чи їх не 60 чи 160. Це було відкриття для мене, тому що до цього у нас була чорна смуга: від раку мозку помер наш гітарист; здавалося, що ніхто не слухає українську музику; був суд із компанією, яка хотіла заборонити нам співати наші пісні. Це був такий стан війни, зневіри та небажання щось робити. І тоді, коли люди прийшли, заплатили за вхід гроші, аби послухати пісні гурту «Крихітка», ми були вражені. Така підтримка дуже надихає.
Якщо ви справді розмірковуєте, чи залишитись вам в Україні, не буду вас вмовляти, тому що молодь має побачити світ і все найкраще звідти привезти до нас. Україна зараз гаряча і свіжа, ви можете її змінювати. Нам заздрять дуже багато європейців саме тому, що ми можемо змусити владу грати за нашими правилами.
Насправді кожен із вас може стати депутатом. Достатньо просто знайти сили, голоси, бажання об'єднатись.

Ви даремно думаєте, що там краще. Тільки ті, хто не стикався з британською бюрократією, може подумати, що в нас вона гірша. Тільки ті, в кого не відбирали будинок в Америці, може подумати, що в нас погані умови для існування. Ви сильно недооцінюєте цю країну, якщо думаєте, що тут не можна досягнути значних висот, тому що ми всі звичайні люди. Все залежить лише від вашого бажання, активності, вміння бити в точку, вміння прислухатись до себе, вміння вчитись. Адже ти старієш, коли припиняєш учитись. Не робіть цієї помилки. Не припиняйте розвиватися навіть після закінчення університету. Тільки так ми зможемо змінити себе, змінити життя, змінити країну.

Made on
Tilda