Наталія Мосейчук

Ведуча ТСН
Коли я була дитиною, моя сім'я дуже часто переїжджала. Думаю, це серйозно позначилося на моєму характері. Коли у тебе все в житті стабільно, ти до цього спокою дуже швидко звикаєш, і потім реагуєш на будь-які форс-мажори значно гостріше, ніж той, хто регулярно стикається з випробуваннями. Мій батько був військовим, ми часто міняли місце проживання: Німеччина, Туркменістан, Угорщина і тільки потім Україна. Ці переїзди змушували мобілізуватися, згруповуватися, звикати до нового оточення.

Я дуже добре пам'ятаю, як ми приїхали в угорський Естергом. Мій батько тоді став командиром ремонтного батальйону, і я чітко це усвідомлювала. Напевно, навіть занадто чітко. Настільки, що коли я виявила головне тусовочне місце – тенісний стіл між кав'ярнею і магазином – то підійшла і суворо сказала: «Так, я дочка командира рембату, все – ракетки здати!» І солдати з офіцерами, які ганяли там м'ячики, тут же віддали їх мені. Це, звичайно, було кричущо, але тоді мені здавалося, що так і треба.
Я досить рано почала працювати. Не тому, що в родині були якісь фінансові труднощі, а просто не хотілося просити у мами гроші на нові туфлі.
При цьому до третього курсу я весь час присвячувала навчанню: до дев'ятої вечора – бібліотека і лінгафонний кабінет, а після дев'ятої – вдома за підручниками. Після п'ятого курсу я вже активно працювала на телебаченні, плюс в університеті викладала англійську та німецьку.

На телебачення я потрапила випадково. Просто прочитала в житомирській газеті, що проходять проби на обласному телебаченні. Прийшла влаштовуватися на переклад і озвучку іноземних фільмів, а замість цього мене взяли диктором. При цьому спочатку я зовсім не знала українську мову – доводилося вчити на ходу. Потім оголошувала телепрограму: «О дев'ятій годині – новини. О дев'ятій тридцять – прогноз погоди».
Невдовзі стався серйозний кар'єрний підйом, і мені довірили вести новини про те, що з гектара зібрали 120 центнерів буряка.
Грошей в Житомирі було мало, тож врешті я переїхала до Києва. Можливо, переїзди – це те, що закладене в мене з дитинства. Хочеться все подивитися, розширити власний світ. Я приїхала в Київ, але, звісно, все було не зовсім так, як я мріяла: що приїду – і столиця одразу впаде до ніг. Нічого не впало, окрім оренди холодної однокімнатної квартири, а також ковбаси, яка була втричі дорожча, ніж у Житомирі. Кілька вечорів я плакала крокодилячими сльозами, але потім якось береш себе в руки, починаєш шукати роботу. І знаєте, коли дійсно хочеш знайти роботу, то вона знаходиться дуже швидко.

Роботи, щоправда, були різні. І не всі з них, так би мовити, заквітчані, як на «Інтері», куди я врешті потрапила. Тоді я ходила, задерши носа, з відчуттям, що я щось собі довела. І мені здавалося, що це моя найбільша перемога в житті. Але у цього телеканалу є одна особливість: коли у керівництві відбуваються якісь зміни, то когось усувають з ефіру, когось туди саджають, і потім люди просто ходять коридорами без роботи, не розуміючи, що відбувається.

Так одного дня «Інтер» у черговий раз почало лихоманити. Нам оголосили, що моє шоу закривається, а всю його команду звільняють. Мені вдалося пройти переатестацію – і з усіх на каналі залишили мене одну. Здавалося б, можна розслабитися. Але через зміни в керівництві я три місяці просто ходила на канал і нічого не робила: в ефір мене не пускали, навіть робоче місце не виділили. Я зовсім не розуміла, що буде далі. Може, комусь у цій ситуації було б комфортно – нічого не робиш, а зарплатню отримуєш. Але я так не можу. Тому я знову залишила все, що мала, і перейшла на канал «Ютар».

Гроші нам, до речі, платив прем'єр-міністр Павло Лазаренко, який купив цей канал. У мене в трудовій книжці записано: «Спільне українсько-антігуанське підприємство».

Одним із найсерйозніших ударів у моєму житті була ситуація, коли з «Ютар» мене вигнали після вагітності. Я вийшла на роботу з декрету, і мені просто сказали: «Ваше місце зайняте, ми ж не можемо звільнити цю людину». Зрозуміло, що це було протизаконно, але у шеф-редактора були певні симпатії. Виходу не було – я розвернулася і пішла.
Досі пам'ятаю ту абсолютно кінематографічну ситуацію, як я бігла зі студії в страшний дощ, а з очей градом котилися сльози. В той же день я поїхала в Житомир до батьків, де обіймала свою дитину і нестримно ревіла, тому що була впевнена, що мені буде нічим її годувати.
Діватися було нікуди, тож я влаштувалася на маленьку студію «Експрес-інформ», з якої потім виросте «5 канал». Не знаю, чи були тоді у наших трансляцій глядачі, окрім Петра Порошенка, який якраз ставав народним депутатом. Грошей катастрофічно не вистачало, а на сім'ї висів кредит за квартиру. Я ходила в будку до консьєржки, давала їй 10 копійок, відкривала довідник «Жовті сторінки» і дзвонила по всіх радіостанціях: «Скажіть, будь ласка, вам не потрібен ведучий новин?»

І коли я набрала якийсь уже сотий номер, мені відповів такий своєрідний низький голос: «Так, підходите». Це була Ольга Горбачова з «Русского радио», яка при зустрічі сказала: «Ну, давай, завтра в ефір». О пів на п'яту ранку я вже була в студії і намагалася ввімкнути комп'ютер, чого абсолютно не вміла. І о шостій якимось дивом вийшла в ефір. Так, поєднуючи роботу на радіо і телебаченні, я і жила.

Одного дня я зрозуміла, що треба щось міняти. Я просто подзвонила у приймальню гендиректора «1+1» і спитала: «Вибачте, будь ласка, у вас часом немає вакансії?» Мені секретар відповідає: «Ні, немає! А хто ви?» Я кажу: «Наталія Мосейчук, працюю на «5 каналі». Вона: «Зараз я вас з'єднаю». І ось так напряму я знову влаштувалася на роботу. Я просто хочу вас переконати, що не треба ніяких знайомих, щоб знайти робоче місце.

Я прийшла на зустріч з генеральним директором – і залишилася, тому що мені запропонували дуже цікавий проект «Приховане життя». Я їздила до політиків і дивилась, як вони ведуть себе тоді, коли знаходяться не на роботі. Адже коли вони в кабінетах, то ми говоримо про політику. А коли збирають врожай або їдуть до своєї мами, з них збивається цей політичний гонор – і вони цікаві. Розкриваються, видають таємниці. З тих пір я на «плюсах».
Ви хочете спитати мене, чи я «схопила Бога за бороду»? Ні. Тому що я чудово знаю, що за кожним таким злетом може бути наступний етап.
Ви хочете спитати, чи я готова до цього етапу? Так, і ця готовність внутрішня, духовна. Вона вже не залежить від фінансового стану. Просто тепер я точно знаю, що я вмію робити, що я хочу робити і що я буду робити на наступному етапі свого життя.

Made on
Tilda