Наталя Нагорна

воєнний кореспондент ТСН
Моя історія – це історія людини, якій усі казали: «В тебе нічого не вийде». І мені доводилося зціплювати зуби і робити все для того, аби вийшло. У 15 років я вирішила, що хочу бути журналістом. Я не могла навіть мріяти про професію телевізійного журналіста. Мій голос недостатньо хороший для радіо.

Тому вирішила бути газетним журналістом. Я прийшла тоді до мами і сказала: «Мам, вибач, але ось так». Мама відповіла дуже просто: «Наташа, в нас немає грошей, нічого не вийде». Але попри це я ризикнула, поїхала до Харкова, склала іспити і вступила в університет. Тоді я вперше зрозуміла, що в мене дійсно щось вийшло так, як я того хотіла. Просто треба було докласти зусиль.

Після вступу одразу довелося багато працювати.
Мій перший гонорар був цілих 20 гривень. Тоді це були великі гроші, півстипендії майже. Я пішла і купила цілий батончик.
Батьки купували такий лише раз на місяць, і ми розрізали цю шоколадку на 4 частини: брату, мені, мамі, папі. А мені було цікаво, як це — з'їсти цілий батончик.

Із часом я потрапила на телебачення і зрозуміла, що люди, які там працюють, — це не ті, в кого є якісь космічні зв'язки. Тут, як і у будь-якій галузі, потрібно наполегливо працювати. Завжди десь можуть бути якісь «блатні», але якщо ви працюватимете, то завжди будете потрібними і будете розвиватися.

Коли мені виповнилося 24 роки, у свій день народження я перший раз у житті стрибнула з парашутом. І тоді мені сказали: «Ти тільки більше не стрибай, добре? В тебе нічого не вийде. Ти якось дуже боїшся». Вже десь на 32-му стрибку я почала розуміти, що вже боюся трошки менше.

В той час українські парашутистки планували встановити рекорд України – у повітрі створити фігурну сніжинку. Я тоді до команди не потрапила. Але й рекорд з якихось причин не встановили. Я зрозуміла, що через деякий час буде нова спроба, і якщо я буду багато стрибати і тренуватися, то мене вірогідніше візьмуть у команду. Так і сталося. Вони це жартома аргументували так: «Може ти хоч тоді перестанеш стрибати». Ми готувалися, але під час стрибку промазали кілометрів на десять. Я зачепилась ногою. Мене вдарило струмом. Я впала з чотирьох метрів і довго чекала, поки мене знайдуть. У результаті на лікарняному я була 50 днів.
У якийсь момент лікар повідомив, що гіпс наклали неправильно і ногу потрібно ампутувати.
Я тоді відмовилася, зателефонувала у страхову компанію. Було страшно, але ногу вдалося залишити. Коли я вже потім ходила нормально, то весь час фотографувала свої ноги: їх дві, їх дві! І це дуже круто. Адже є дуже прості речі, яким ми не вміємо радіти. Хто сьогодні радів, що в нього дві ноги? Хто сьогодні усміхався тому, що він здатний просто ходити сам?

Минулого року ми вирішили, що, незважаючи на війну, дуже важливо робити якісь добрі справи. Тож встановлення того рекорду треба довести до кінця. І от за два дні до стрибка я ламаю палець. У команді я була 25-ю. Рекорд би зірвався без 25-ї людини.

Тому я все одно стрибнула, і на цей раз нам усе вдалося. За місяць після того ми з дівчатами влаштовували акцію для бійців АТО, які втратили кінцівки. Ми стрибали разом із ними з парашутом. І коли вони приземлилися, то були дуже щасливі. Хлопець, у якого немає двох ніг, сказав тоді: «Блин, ничего нет невозможного вообще». А тепер просто запам'ятайте ці слова. Бо це чиста правда. Наприклад, я точно знаю, що мої обмеження — це алергія на комах і те, що я дуже не люблю холод. Все інше можливе.
Дуже важливо відчувати себе потрібним.
Я була на Майдані, тепер часто працюю у зоні АТО. 20 лютого 2014 року я бачила, як заносять застрелених 18-річних хлопців. Бачила, як Устиму Голоднюку з простреленою головою хлопці, на рік за мене молодші, писали зеленим маркером ім'я на нозі, аби він не став безіменним і зниклим без вісти. Тоді я думала: чому в усьому цьому пеклі я залишилася живою, для чого я можу бути так потрібна?

Через півтора роки під Верховною Радою вибухнула граната, поранило нашого оператора і ще півтори сотні людей. Ми їхали в автобусі, який був забитий пораненими. Я трохи вмію надавати першу допомогу, ми затискали місце кровотечі, висувалися з вікон і кричали, щоб нам звільнили дорогу, бо це був звичайний автобус. Багато поранених, немає джгутів, не вистачає швидких. І в той момент я думала, що, можливо, я залишилася живою саме для того, щоб кликати на допомогу з цих вікон. Я відчуваю себе потрібною і тоді, коли щоразу просто передаю бійцям в АТО печиво від дітей. І хоча ти там просто кур'єр, але це також потрібно.
Зрештою найпростіша, найочевидніша річ, яку я зрозуміла завдяки всім своїм пригодам: обов'язково треба кохати та щодня шукати підстави бути щасливим.
Я дуже хочу, щоб у молодого покоління українців все вийшло, але скажу зовсім навпаки, так, як колись казали мені: «Я в усіх вас не вірю. У вас абсолютно нічого не вийде». І переконана, що знайдуться люди, які обов'язково зможуть довести, що я була неправа.

Made on
Tilda