Марічка Падалко

ведуча ТСН
Я не дівчинка з маленького містечка, яка приїхала підкорювати столицю. Я дівчинка, яка жила в Києві на вулиці Софіївській, ходила до школи на Прорізній, але все одно страшенно переживала, чи зможу вступити до Київського державного університету. В 90-ті роки це було непростою справою. Тому я пішла навчатися туди, де, на думку батьків, було безпечніше.

Після розчарування від вступу не до того вишу, про який мріяла, я вирішила взяти участь у програмі обміну для студентів (навчання у США) і пройшла. Для вивчення я обрала спеціалізацію «журналістика», бо мені завжди здавалося, що на телебаченні мають гарно говорити, і це чудовий шанс вдосконалити мову.

Коли їхала до Америки, я не була впевнена, що повернуся. Але вже за півроку моє бажання жити в Україні було настільки сильним, прийшло таке відчуття любові до своєї землі, що я цю ностальгію запам'ятала на все життя. Як не дивно, саме Сполучені Штати стали для мене тим місцем, де я в побуті (а не тільки в школі) почала розмовляти українською мовою.
Тому якщо ви думаєте, що я буду закликати: «Ні, не їдьте за кордон, залишайтеся в Україні!» — то це зовсім не так. Навпаки треба їздити та дивитися світ.
Тому що по-справжньому ми можемо любити лише тоді, коли відчуємо це всередині, а не тоді, коли хтось нам каже любити.

Після повернення я працювала перекладачем, бо не вірила, що в Україні без зв'язків можна влаштуватися на телебачення. Але сталося так, що мені допомогла моя любов до спорту. Хоч у дитинстві я і не ходила на жодну секцію, все це компенсувалося любов'ю до спортивних трансляцій. Мене дуже надихали наші олімпійські чемпіони, особливо гімнастка Лілія Подкопаєва. А коли я переїхала в новий будинок, з'ясувалося, що ми сусідки.

Так почалася наша дружба. Завдяки Лілії я і потрапила на телебачення. Одного разу до неї приїхала знімальна група. Мене запросили у якості декорації — для картинки потрібна була подруга: ми стояли на кухні і робили вигляд, що готуємо обід. Тоді я познайомилася з працівниками оновленої редакції спортивних новин на «Першому національному». Ми розговорилися. Тоді велика увага була прикута до українського футболу: повернувся Лобановський, «Динамо» встигло виграти у «Барселони». Ми говорили про це з хлопцями зі знімальної групи. І тут вони кажуть, що результати жеребкування дізнаються завдяки якомусь телетайпу. А у мене тоді вже був інтернет. Я запропонувала їм ділитися інформацією. Великою перевагою стало і моє знання англійської. Так мене ледве не випадково запросили працювати на телебаченні.

Спочатку я працювала ведучою спортивних новин, потім їхня ера на великих каналах закінчилася, і я почала вести денні випуски ТСН.
Коли на каналі змінилося керівництво, мені в один прекрасний день сказали: «У тебе не новинне, а дитяче обличчя. Новини ти більше не ведеш».
Хоча на той момент мені було вже 30 років. Наступного дня я дізналася, що вагітна своєю першою дитиною. Подумала: «Добре, хоч якась компенсація». Тоді мені запропонували вести «Сніданок» вихідного дня з Юрієм Горбуновим. Це був такий собі перепочинок після темпу програми новин.

За всі ці роки у мене на каналі відбулася не одна пертурбація: були і відмови, і випробування на міцність. Я дуже вдячна собі за те, що не ображалася. Це завжди програшний варіант: вважати, що ти прекрасний, але тебе ніхто не розуміє. Такі образи завжди руйнують. Я відчайдушно ходила на всі можливі кастинги.
А потім прийшла до керівництва і прямо запитала: у чому моя проблема? Мені сказали одне: «Ти мамочка».
Тоді в мене вже було троє дітей. Із часом я зрозуміла, що вони мали на увазі. Адже є визначальний період, коли жінці треба бути не просто мамою, а зберегти в собі сили залишатися жінкою, бути цікавою, не відставати від власний дітей, коли вони дорослішають. У якийсь момент весь твій світ звужується навколо родини: і ти вже не встигаєш не лише за своїми колегами, а й за всім світом.

Розуміння цього стало для мене прекрасним поштовхом. Тоді я почала читати багато книжок, цікавитися новими галузями, в цілому дивитися на світ ширше. Якби мені щоразу так важко не давалося повернення у форму після вагітності, я б не почала серйозно займатися бігом і не подолала б напівмарафон.

Багато чого важливого у вашому житті ніколи може не статися, якщо ви не будете приймати виклики життя і з жагою до перемоги щоразу долати їх собі ж на благо.

Made on
Tilda