2015 рік видався насиченим важливими подіями. Серед них і початок процесу внесення змін до Конституції, і баталії навколо ситуації на Донбасі, і складні місцеві вибори. Підбиваючи підсумки року, ТСН.ua згадав доленосні моменти, які назавжди будуть закріплені в історії нашого народу та впливатимуть на майбутній розвиток країни.

Вперше домовленості у Мінську щодо врегулювання конфлікту на Донбасі були досягнуті ще у вересні 2014 року. Незважаючи на перемир'я, в зоні проведення АТО продовжувались локальні зіткнення. У листопаді бойовики провели псевдовибори на окупованих територіях, які не визнав ніхто, окрім Росії.

Наприкінці січня 2015 року секретар РНБО України Олександр Турчинов повідомив, що Радбез РФ ухвалив рішення про активізацію наступальних дій практично за всіма напрямками на Сході України. Того ж дня бойовики здійснили обстріл околиць Маріуполя, унаслідок чого загинули десятки людей.

Кілька днів потому терористи почали активний наступ на Дебальцевському плацдармі. За словами українських та іноземних діячів, Кремль намагався руками бойовиків захопити Дебальцеве для того, щоб підписати нові мирні домовленості на своїх умовах.

Проте навіть підписання другого мирного договору після чергових переговорів у Мінську не врятувало Дебальцеве. Терористи продовжували здійснювати атаки, незважаючи на сотні жертв, і зайняли місто 19 лютого.

Тим не менш, експерти оцінили Мінськ-2 як перемогу дипломатії Порошенка і провал Путіна. Результатом зустрічі в середині лютого стала спільна декларація щодо схвалення "Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод", який налічує 13 пунктів. Серед них були, зокрема, припинення вогню та відведення озброєння.

Однак одразу після 15 лютого - дати, коли мало початися перемир'я - спостерігачі ОБСЄ зафіксували обстріли позицій української армії бойовиками. У подальшому, незважаючи на підписані угоди та присутність місії ОБСЄ, бойовики продовжували обстріли. Їхня інтенсивність дещо знизилася до осені, проте у листопаді обстріли поновилися.

Представники бойовиків на перемовинах у Мінську наполягали на необхідності закріпити конституційно так званий особливий статус Донбасу, який було визначено ще минулого року законом "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей".

Також вони домагалися федералізації України. Звісно, такий розвиток подій був би бажаним для Кремля. Що швидше дозволить отримати владу над територіями як не тактика "розділяй та володарюй". Проте українській стороні вдалося вистояти у цьому протиборстві. Відтак в Україні триває робота над децентралізацією влади.

Згідно з відповідною реформою, у нас можуть з'явитися громади та регіони, місцеві керівники - префекти - отримають більше повноважень, а бюджетні гроші, зібрані з населення у вигляді податків тощо, лишатимуться на місцях і спрямовуватимуться на потреби конкретного регіону.

Децентралізація викликала чимало суперечок, проте основним наріжним каменем стало введення до Перехідних положень Конституції пункту 18: "Особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей визначають окремим законом". Критики документа стверджують, що бойовики отримають важелі впливу на ситуацію в державі і будуть легалізовані. Своєю чергою ті, хто виступає "за", переконані, що жодного особливого статусу проросійські терористи не матимуть, а закон, на який міститиметься посилання у Конституції, легко можна змінювати.

У результаті тривалих дискусій, які супроводжувалися бійками депутатів та акцією протесту біля Ради, коли вибухнула граната, народні обранці 256 голосами ухвалили у першому читанні запропоновані президентом зміни до Основного закону України. Голосування відбулося 31 серпня. Для того, щоб підтримати законопроект в цілому, знадобиться вже конституційна більшість у 300 голосів. Чи вдасться її зібрати, питання складне для всіх учасників політичного процесу. Раніше повідомлялося про те, що питання змін до Конституції має вирішитися до кінця цього року.

Ще однією політичною подією, яка стосується адміністративного устрою країни, стало створення військово-цивільних адміністрацій на Донбасі. Необхідність їхньої появи було затверджено на засіданні РНБО 25 січня 2015 року. Порошенко пояснив, що такі адміністрації працюватимуть до проведення місцевих виборів і "обрання повноправних представницьких органів, які будуть діяти після виборів".

Він додав, що таким чином пропонується "вирішити питання відсутності влади на звільнених територіях, коли фактично втекли всі обрані депутати місцевих рад, які займали сепаратистські позиції".

3 лютого Верховна Рада дала дозвіл на утворення ВЦА. Відповідний указ Порошенко підписав 5 березня. Згідно з ним, з'явилися дві адміністрації - Луганська та Донецька, і низка районних та місцевих.

Національне антикорупційне бюро (НАБ) було створено ще минулого року. Його керівника - Артема Ситника - обрали лише у квітні 2015-го. Серед функцій НАБу - розслідування "елітної корупції", тобто діянь високопоставлених чиновників.

За словами експертів, реальні результати НАБ зможе продемонструвати лише з наступного року. Станом на початок грудня детективи зареєстрували лише три перші кримінальні провадження. Справа в тому, що НАБ просто не може працювати більш активно без Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САПу), чиї співробітники мають курувати справи та представляти сторону обвинувачення у суді.

САП як самостійний підрозділ у структурі ГПУ було утворено наказом генпрокурора Віктора Шокіна наприкінці вересня 2015-го. А відтоді почався скандальний процес з відбору кандидатів на очільника САПу. Проблеми виникли через "четвірку Шокіна" у складі конкурсної комісії. Недовіру до цієї компанії висловлювали представники Євросоюзу - поява незалежного антикорупційного прокурора була однією з вимог ЄС щодо надання Україні фінансової допомоги та безвізового режиму.

Врешті решт, на початку листопада Шокін відкликав двох "своїх" кандидатів з комісії, і майже за місяць антикорупційного прокурора було обрано, ним став Назар Холодницький. Звітів про початок роботи САПу поки немає.

Листопад для правоохоронної сфери взагалі був продуктивним. 12 листопада було прийнято закон про створення Державного бюро розслідувань. До цього моменту українське суспільство і влада йшли до цього майже 20 років, раніше було кілька невдалих спроб створити Національне бюро розслідувань. Тепер, з новою назвою, "українському ФБР" нарешті дали хід. Наразі закон чекає на підпис президента.

Держбюро розслідувань є ключовою частиною реформи правоохоронної системи. Особливо важливо те, що Бюро перебирає на себе частину повноважень Генпрокуратури, які стосуються досудового слідства. Відтак, ГПУ втрачає монополію у цій сфері. Клієнтами" Бюро стануть високопоставлені діячі - міністри, судді, прокурори, а також і самі правоохоронці, зокрема і з новоствореного Антикорупційного бюро.

Кандидатів на посаду директора ДБР також відбиратиме конкурсна комісія. Тож говорити про початок його діяльності поки ще зарано.

Закон про Національну поліцію Верховна Рада прийняла у травні. Він набув чинності у листопаді, відтак міліцію в Україні замінила поліція. Усі міліціонери в Україні тепер у ранзі "виконувачів обов'язків".

Проте формуватися нова поліція почала раніше. Хедлайнером стала, звичайно, столиця. Влітку патрулювати вулиці та дороги вийшли перші поліцейські. Вони не беруть хабарів, отримують непогану зарплату (мінімум 8 тис. грн) і чемно (наскільки дозволяє ситуація) спілкуються з правопорушниками.

Звичайно, у законі є чимало прогалин. Наприклад, невідомо, як поліція, що замінила також й інспекторів ДАІ, контролюватиме швидкість, адже в неї немає повноважень користуватися відповідними технічними приладами. Усі недоліки мають відшліфувати перехідні положення. Їх обіцяють ухвалити вже найближчим часом.

Ще до початку засідання на Ризькому саміті 22 травня канцлер Німеччини Ангела Меркель заявила, що у спільний декларації за результатами саміту буде закріплена лише перспектива лібералізації візового режиму з Україною, а не повне скасування віз. Так і сталося: єврочиновники дали Україні надію на 2016 рік та запевнили, що налаштовані оптимістично.

Проте, щоб втілити цю перспективу у життя, перед Україною поставили необхідність виконання вимог Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ). Відтак, українському керівництву треба було розпочати реальну боротьбу з корупцією, вирішити питання біженців тощо.

Нова ревізія щодо відповідності України європейським критеріям завершилася нещодавно і 15 грудня Єврокомісія мала представити звіт щодо запровадження безвізового режиму для України. Але й тут усе не пройшло гладко: напередодні з'явилася інформація, що оголошення звіту відклали з невідомих причин. Українці почали хвилюватися, а президент Петро Порошенко, який на той час перебував з візитом у Брюсселі, запевнив, що у цьому питанні Україна має підтримку усіх 28 країн-членів ЄС.

Чому сталася така затримка - невідомо. 18 грудня Єврокомісія нарешті рекомендувала ввести безвізовий режим з Україною. Проте це не означає скасування віз просто зараз. На початку 2016 року ЄК лише внесе на розгляд Європейської ради і Європейського парламенту відповідну пропозицію. Далі справа буде вже за ними.

Щоправда експерти налаштовані оптимістично та прогнозують, що безвізовий режим може запрацювати вже влітку або на початку осені. Варто також пам'ятати, що українці поки отримають право в'їзду у зону Шенгену без віз на короткий термін - не довше 90 діб.

Станом на сьогодні владні органи усіх країн ЄС ратифікували угоду, проте кілька країн ще не завершили процедуру шляхом відправлення звіту до ЄС. Серед них, зокрема, Кіпр, Бельгія і Греція. А у Нідерландах процес ратифікації взагалі було призупинено через загальний референдум на цю тему, який має відбутися навесні.

Уряд Королівства Нідерландів розуміє важливість угоди, але не може не взяти до уваги настрої, які панують у суспільстві. У парламенті Нідерландів існує група євроскептиків і противників подальшого розширення ЄС, які й зібрали підписи щодо проведення референдуму. Проте результати волевиявлення населення мають лише консультативний характер і не зобов'язують уряд до прийняття певного рішення.

До речі, саме у цей час між Нідерландами та Україною розгорівся музейний скандал з викраденими картинами, що не додає балів на користь України в очах пересічних голландців, які голосуватимуть на референдумі.

Ще восени 2014 року Кабмін схвалив і вніс на розгляд Радбезу пропозиції щодо застосування персональних економічних та інших обмежувальних заходів до 209 юридичних і понад 1 тис. фізичних осіб, причетним до підтримки агресії РФ проти України. Це зроблено на виконання закону "Про санкції", прийнятого 12 серпня Верховною Радою. РНБО розглянуло пропозиції уряду лише на початку 2015 року.

Восени Україна ввела додаткові санкції проти РФ. 16 вересня президент Порошенко підписав указ "Про рішення РНБО України від 2 вересня 2015 року "Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)".

До нового списку потрапили 388 фізичних і 105 юридичних осіб. Серед них – російські міністри, військові чиновники, журналісти, судді, які продовжували арешт Савченко, кримські сепаратисти і бойовики з Донбасу, російські авіакомпанії, ЗМІ та інші.

Санкції щодо російських авіакомпаній виділили в окрему статтю. 25 вересня Кабмін заборонив польоти в Україну літаків, які належать, зокрема компаніям "Аерофлот" та "Трансаеро". Також розпорядженням Кабміну заборонені транзитні польоти російських авіакомпаній з товарами військового призначення або російськими військовими. А за польоти в Крим Україна оформила російським компаніям штраф на суму 646 млн грн, повідомили у Мін'юсті.

Росія у відповідь на такий крок також назвала кілька українських авіакомпаній забороненими. Йдеться про "Міжнародні авіалінії України", "Дніпроавіа", YanAir і "Моторсіч". Згадали росіяни і про українське відділення угорсько-польської авіакомпанії WizzAir.

2015 рік ознаменувався визнанням Верховною Радою Росії країною-агресором. За відповідне рішення 27 січня проголосував 271 народний обранець.

Після того ця пропозиція виносилася на голосування місцевим радам у всій Україні. Серед тих, хто визнав РФ агресором: Київ, Дніпропетровськ, Маріуполь, Харків, Херсон, Вінницька, Чернівецька, Полтавська області та інші.

Прийняття закону про місцеві вибори супроводжувалося скандалами та суперечками. Серед іншого, закон ввів кілька виборчих систем. Так, вибори голів у містах, кількість виборців у яких більша 90 тис., відбулися за мажоритарною системою абсолютної більшості. У разі, коли жоден з кандидатів не зміг набрати 50%+1 голос, призначався другий тур виборів, як наприклад, сталося у Києві.

Сільські, селищні голови та міські голови у містах, у яких проживає менше 90 тис. виборців, обиралися за простою мажоритарною системою, тобто переможцю вистачало набрати просто більше голосів, ніж у конкурентів. Вибори депутатів сільських та селищних рад проводилися за такою ж системою: на кожному окрузі обирався один депутат, який отримав відносну більшість голосів.

Водночас ситуація з депутатами обласних, районних та міських рад була цікавішою - їх обирали за пропорційною системою з відкритими партійними списками. Це для України було новинкою, яка викликала чимало суперечок.

По-перше, до цих рад кандидатів могли висувати лише партії, тобто жодних самовисуванців або безпартійних. Список партії складався з лідера, який автоматично проходить у раду, якщо партія отримує мандати, та решти кандидатів, які висуваються партією в округах певної місцевої ради.

Кількість округів дорівнює кількості депутатів, які мають бути обрані у конкретну раду. При чому кожна партія може вибирати, чи закріплювати кандидата зі свого списку за певним округом, чи ні. Таким чином, виборцю пропонували голосувати або просто за партію та її лідера, якщо вона не висунула на цьому окрузі свого кандидата, або вже разом - і за партію, і за лідера, і за її закріпленого кандидата.

Після підрахунку голосів визначалася кількість мандатів, які отримали партії, що пройшли 5%-й бар'єр. Спочатку вираховувалася виборча квота - це "вартість" одного мандату, виражена у кількості голосів. Для цього треба поділити загальну кількість голосів виборців, відданих на всіх округах певної ради, на кількість місць у самій раді. А далі - шляхом поділу голосів, відданих за кожну партію, на виборчу квоту - визначалася кількість мандатів, отриманих цією партією.

І це ще була проста частина. Адже ж партії мають не лише списки. У них на певних округах є закріплені кандидати, яким люди адресно віддавали свої голоси і яких тепер треба відібрати за рівнем підтримки на окрузі. А механізм відбору таких "закріплених" кандидатів - за відсотком голосів на окрузі - є недосконалим, адже всі округи є різними за кількістю виборців.

Таким чином, була загроза того, що від одного округу до ради не проходив жоден кандидат, водночас на іншому окрузі таких "переможців" могло бути два і більше. Ще один нюанс нової системи: кандидат, який набрав найбільше голосів на окрузі, міг не пройти до ради через те, що партія не пройшла 5% бар'єр.

Подібних казусів у новому законодавстві багато. Тим не менш вибори відбулися. Складно. З'явилося кілька "гарячих точок", наприклад, у Дніпропетровську. Громадянська мережа "ОПОРА" зафіксувала більше тисячі порушень законодавства, найпоширенішими з яких виявилися порушення перевиборчої агітації.

У кількох містах вибори взагалі було зірвано: у Маріуполі міська виборча комісія не отримала бюлетені з друкарні, у Красноармійську ТВК не визнала проведення виборів, зокрема, через загублену печатку. Також зірвано вибори у Сватовому та Лисичанську. Для того, щоб ще раз провести вибори, Верховною Радою було прийнято спеціальний закон. Відтак, 29 листопада у Маріуполі та Красноармійську нарешті обрали мерів і депутатів.

Не в усіх великих містах мера вдалося обрати з першого разу, тому 15 листопада відбувся другий тур, під час якого 29 міст врешті-решт отримали голів.

Порушення під час другого туру в Кривому Розі призвели до масштабних протестів як у самому місті, так і в столиці. Кандидат від "Самопомочі" Юрій Милобог виграв у шести із семи районів міста, однак у найвіддаленішому – Інгулецькому – зафіксували аномальну явку виборців. В результаті вибори виграв Юрій Вілкул від "Опозиційного блоку" із перевагою у сім сотень голосів. Його поспіхом оголосили мером, не розглянувши скарги опонента і незважаючи на відкрите кримінальне провадження щодо фальсифікацій.

У зв'язку з цим у Верховній Раді створили ТСК, яка на початку грудня рекомендувала призначити позачергові вибори мера Кривого Рогу. Лише 23 грудня Верховна Рада спромоглася проголосувати за відповідне рішення з огляду на численні порушення виборчого закону і сумнівну перемогу чинного мера Юрія Вілкула.

Безстрокова блокада Криму розпочалася 20 вересня. Кримські татари разом з іншими активістами, зокрема з представниками "Правого сектору", встановили блокпости на адмінкордоні з півостровом - у Чонгарі, Чаплинці та Каланчаку. Рух вантажних автомобілів було заблоковано.

Голова Меджлісу кримських татар Рефат Чубаров назвав кінцеву мету блокади Криму - деокупація і відновлення територіальної цілісності України. Серед вимог також було скасування закону про вільну економічну зону "Крим". Вказаний документ звільняє від сплати податків підприємців, які торгують з півостровом, і фактично легалізує "сірі" схеми.

За словами Чубарова, тільки за останні п'ять місяців товарообіг між анексованим півостровом і Україною досяг $ 475 млн.

Підприємці, які займалися торгівлею з Кримом (до речі, дуже вигідною, адже ціни на півострові у кілька разів вищі за українські), спочатку не повірили у стійкість намірів активістів. Тож на пунктах пропуску вишикувалися довжелезні черги з фур, водії яких сподівалися все ж таки потрапити до Криму.

Тим не менш за кілька днів усі вони розвернулися назад. Пізніше активісти заблокували і залізничний рух вантажів до Криму.

Лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв заявив, що блокада півострову може тривати і півроку, а активісти можуть вдатися і до інших способів впливу на політичне керівництво країни у вирішенні питання окупованого Криму.

"Крім транспортної блокади Криму, ми маємо намір наполягати ще й на відключенні електропостачання Криму, на скасування угоди про постачання електроенергії в окупований Донбас і Крим між Україною і Росією. Росія постачає електроенергію на Донбас, а у відповідь Україна постачає до Криму. На наш погляд, це суперечить нашим національним інтересам", - зазначив Джемілєв.

Перші заходи енергетичної блокади були здійснені менше ніж за місяць від початку блокади - але руками невідомих. 6 жовтня на Херсонщині було пошкоджено одну з чотирьох високовольтних ліній, якими до Криму постачається електрика, - Мелітополь-Джанкой.

Хто пошкодив електроопору - невідомо, проте після інциденту на місці аварії зібралося близько сотні активістів, які заважали проводити ремонтні роботи.

Представники кримських татар продовжували тиснути на владу, щоб Верховна Рада прийняла закон про заборону поставки електроенергії в Крим, та вимагали скасування закону про вільну економічну зону з півостровом. Тим часом "влада" Криму відкривала кримінальні провадження проти учасників блокади, а слідчі ФСБ РФ влаштовували масові обшуки у їхніх домівках.

Наступна хвиля енергетичної блокади піднялася пізніше. Вночі проти 20 листопада невідомі підірвали електричні опори на Запоріжжі та Херсонщині, унаслідок чого були виведені з ладу дві з чотирьох магістральних ліній електропередач, якими здійснюється енергопостачання Криму.

Дві опори на Херсонщині поблизу селища Чаплинка встояли, але були пошкоджені. Активісти оточили їх, щоб не дати можливість електрикам провести ремонтні роботи. 21 листопада на місце прибули близько сотні правоохоронців. Вони намагалися відтіснити активістів від електроопор, але це призвело лише до сутичок та зростання суспільної напруги. Кримські татари навіть вийшли пікетувати Адміністрацію президента у Києві.

Ситуацію наче вдалося нормалізувати. За результатами переговорів з президентом голова Меджлісу Рефат Чубаров повідомив, що активісти пропустять енергетиків до опор, щоб вони заземлили лінії електропередач та убезпечили життя людей, які перебувають поруч. Однак сталося так, що коли активісти та правоохоронці відійшли на значну відстань від опор, там пролунало ще два вибухи. Відтак, пізно ввечері 21 листопада опори впали, а Крим залишився повністю без світла.

22 листопада в Криму було введено режим надзвичайної ситуації. Були розгорнуті мобільні газово-турбінні установки, вітряні та сонячні електростанції. Крим кілька днів жив за рахунок резервних джерел енергії.

Активісти пообіцяли допустити ремонтників до повалених електроопор лише за умови, що струм на окупований півострів не постачатиметься. Тим часом у Севастополі через відсутність світла починалися бунти, а Росія зібралася забезпечувати півострів електроенергією своїми силами, зокрема за допомогою запуску енергомосту. Проте з ним справи йшли не так гладко, як запевняв Путін. Його запуск був проблемним, потужності не покривали і 15% потреб Криму в електроенергії, а за кілька днів на ньому взагалі сталася аварія через перенавантаження.

Тим не менш Росія продовжує запевняти, що зможе самостійно постачати півострову електроенергію. 15 грудня було запущено ще один енергоміст. Поки що у Криму й досі тривають відключення світла. Експерти кажуть, що така ситуація може тривати ще протягом трьох років, якщо Україна не відновить постачання електроенергії у повному обсязі.

6 грудня після зустрічі Рефата Чубарова з президентом Петром Порошенком учасники блокади Криму дозволили частково відновити енергопостачання на півострів. Але це може припинитися з 1 січня - якщо Росія не визнає Крим українською автономією.

А поки кримські татари готують ще кілька сюрпризів для Росії та "влади" півострова, серед яких морська блокада і те, що координатор акції Ленур Іслямов називає "військовою операцією".

Ще з 2014 року триває судилище над українською льотчицею Надією Савченко, на яку керівництво РФ намагається навішати обвинувачення у розстрілі російських журналістів на окупованій території Луганської області, після чого вона начебто перетнула російський кордон незаконно і без документів, а вже там її затримали правоохоронці. Хоча насправді терористи захопили її ще до загибелі журналістів і передали до рук співробітників ФСБ, які й вивезли Надію до Росії.

При цьому версії російських слідчих щодо того, як Савченко потрапила на територію РФ, а також обвинувачення постійно змінюються. Не гребують росіяни і залученням до суду фальшивих свідків. Крім того, як свідка обвинувачення Росія притягла навіть ватажка бойовиків "ЛНР" Ігоря Плотницького, свідчення якого адвокати Савченко назвали брехливими.

На знак протесту Надія почала голодування, довівши себе до повного виснаження. Стан здоров'я Надії погіршився настільки, що вона могла стати інвалідом або навіть померти. Надія протрималася без їжі безпрецедентно довго в історії медицини. Після цього вона почала робити перерви у голодуванні для того, щоб бути присутньою на суді у її справі.

2 березня 2015 року Порошенко присвоїв льотчиці звання "Герой України". У свої 34 роки Савченко стала народним депутатом України і депутатом ПАРЄ від України.

26 січня Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила рішення про необхідність звільнення Савченко, яка незаконно утримується Росією. Натомість ображені росіяни повністю відмовилися від співпраці з ПАРЄ до кінця року. Європарламент ухвалив кілька резолюцій, у яких депутати закликали "до негайного і безумовного звільнення Надії Савченко". Звільнення української льотчиці вимагали і США, і звичайно українське МЗС.

Проте підтримка міжнародної спільноти була марною. Судові засідання та експертизи у справі Савченко тривають безкінечно, термін тримання її під вартою постійно продовжують. 17 грудня суд подовжив арешт Надії Савченко до квітня 2016 року.

У жовтні у РФ повідомили, що можуть передати Савченко Україні лише за умови визнання вироку російського суду. Захисники називали такий сценарій цілком можливим наступного року. Зараз захисник льотчиці Марк Фейгін говорить про перспективу обміну Савченко на затриманих на Донбасі ГРУшників Євгенія Єрофеєва та Олександра Александрова. Такий варіант не відкинув і Володимир Путін, якому на щорічній прес-конференції відповідне запитання поставив журналіст ТСН Роман Цимбалюк.

Загалом, за даними українського МЗС, в Росії перебувають 11 політв'язнів - громадян України. До деяких з них - Карпюка, Кліха - навіть немає консульського доступу.

За версією російського слідства, Миколу Карпюка, одного з лідерів УНА-УНСО і соратника вбитого Олександра Музиченка (Сашка Білого), затримали 21 березня 2014 року при в'їзді до Росії, але насправді Карпюка викрали російські спецслужби ще на території України. Його судять у Грозному, Чечня.

Разом із Карпюком судять київського журналіста Станіслава Кліха. Його затримали 11 серпня 2014 року. Він поїхав до дівчини в місто Орел, але до України так і не повернувся. Обох українців слідчі СК РФ зараховують до "банди", яка складається зі членів УНА-УНСО, і звинувачують у вбивстві російських солдатів у Чечні 20 років тому.

Відомо, що вибиваючи свідчення, слідчі катували українців електричним струмом. До речі, у сфабрикованій Кремлем справі фігурував і прем'єр-міністр України Арсеній Яценюк як "бойовик на призвісько Арсен".

Серед політв'язнів є і так звані "кримські терористи" - режисер Олег Сенцов, активіст Олександр Кольченко, історик Олексій Черній та юрист Геннадій Афанасьєв.

Співробітники ФСБ схопили українців у травні у Сімферополі. Їх звинуватили у приналежності до "Правого сектору" та плануванні терактів в окупованому росіянами Криму у складі так званої "групи Сенцова". Затриманих відправили до Росії, де віддали під суд. Сенцова засудили до 20 років ув'язнення у колонії суворого режиму, Кольченка - до 10 років, Афанасьєва - до 7 років.

Єдиний політв'язень, звільнений Росією, - активіст Юрій Яценко. Євромайданівця арештували ще у 2014 році майже синхронно із незаконним затриманням Олега Сенцова та інших українців. Яценку ставили у провину незаконне зберігання вибухових речовин. Проте обласний суд російського міста Бєлгорода своїм рішенням змінив вирок Яценку з двох років до 9 місяців, які він уже відбув у неволі.