Лідія Таран

ведуча ТСН
На телебаченні я працюю вже 20 років. Весь цей час я борюся з двома ключовими речами. Перше ― комплекси щодо зовнішності. Друге ― двері, в які я стукала, врізалася, розбивала лоба, десь просто перечепилась через поріг, а в деякі зайшла і затрималась.

Мені часто кажуть, що моя головна проблема в тому, що я надто добре виглядаю. Але я особливо і не стараюсь добре виглядати. Мій керівник Олександр Ткаченко якось сказав: «Люди не воспринимают то, что ты говоришь. Ты говоришь серьёзные вещи, но при этом хорошо выглядишь – это плохо». Я потім і окуляри вдягала, і брючні костюми носила, і зачіску сувору мені робили. Ми її називали «дуля в кульочку» – коли все волосся забирається, зализується спеціальним гелем і виходить така наглядачка з Гестапо.

Пройшло 15 років, а мені інколи й досі роблять таку зачіску, бо «виглядаю дуже свіжою». Тому не думайте, що на телебаченні вимагають, аби всі були бездоганно красивими блондинками в рожевих сукнях. Часто буває, що ваша сильна сторона насправді стає найбільшим недоліком. Ось у мене така ситуація із зовнішністю, хоч я сама про неї не такої високої думки, тому довелося докласти чимало зусиль і з цим стереотипним сприйняттям боротися все своє життя.
У дитинстві я була сором'язливою, але у мене було чітке розуміння, що потрібно рухатися далі. Я не знала, чим хочу займатись насправді, і це ускладнювало життя.
Коли я вже трошки визначилась і почала працювати на радіо, все одно стикалася з труднощами. У мене був надто дзвінкий голос. А моя керівниця Вероніка Маковій з Державної телерадіокомпанії каже: «Лида, с таким голосом я не могу тебя записывать. Ты должна что-то с собой сделать. Я не знаю, пойди покури, выпей». А мені тоді було всього 16 років, ми вели молодіжну радіопередачу. Я не пила і не курила, тільки-но вступила в університет. І в якийсь момент вона мене зламала. Була зима, я вискочила на вулицю, в когось стрільнула цигарку і закурила прямо на Хрещатику, 26.
Це було неприкольно, гірко і несмачно.
Потім ще не могла потрапити у студію, бо вийшла без верхнього одягу, а перепустка лишилася всередині. А коли нарешті повернулася з морозної вулиці, накурившись і прокашлявшись, сіла та записала цілий випуск програми без перерви. І Вероніка мені каже: «Теперь, деточка, перед каждой записью ты будеш делать то же самое». І так мені довелося теж певною мірою боротися зі стереотипами і почати курити. Ненадовго, правда.

Якось, коли вже працювала на FM-радіостанції, я дізналась, що у цій самій будівлі мав з'явитися телеканал. І собі думаю: «Так, Ліда, ти працюєш на радіо, в тебе зараз зарплата 300 доларів – це у 50, 60 разів більше, ніж у твоїх батьків сукупний дохід. Ліда, куди ти прешся, все добре». Але все одно пішла спробувати, бо дуже хотіла вести футбольну програму. Це була недобудова на Татарці.

Всередині ще навіть підлогу не постелили, тільки дошки. Я по цих дошках пройшла в приміщення, ледве знайшла головного. Він мені тоді сказав: «Девочка, посмотри на себя! Ну, какая спортивная программа?» Але я не здалася, почала пропонувати власні ідеї концепцій різних програм. Мені відмовляли, а я все бігала і бігала.

Закінчилося тим, що моя надокучливість принесла результати – і я врешті стала ведучою. Цю роботу я отримала не за свою зовнішність, а завдяки тому, що просто ходила і пропонувала, переконувала.
Якщо ви вважаєте себе недостатньо талановитою людиною, я впевнена, у вас є інші козирі, якими ви можете побити все те, що вам зараз здається життєвою невдачею номер один. А насправді проблема вирішується, якщо ви просто проявите терпіння і наполегливість.
Коли я почала працювати на «1+1», то вже мала суттєвий досвід роботи на телебаченні. Але це не означало, що можна отак легко взяти і поміняти місце роботи. Це оманливе враження. Мені все одно доводилося приходити, дзвонити, писати: зараз є правило у телевізійних продюсерів ― call-mail, тобто дзвоник-лист. Головне: не зупинятися, поки свого не доб'єшся. Тому що без цієї здорової настирності, цієї авантюрності нічого не вийде. Так просто вам ніхто не скаже: «Заходьте, будь ласка, ми вас дуже чекали».

Наразі відстань від Полтави до Києва можна проїхати за дві з хвостиком години на потягу Інтерсіті. А от коли я вчилася в ліцеї, мій однокласник Андрій Шевченко, який зараз посол Канади в Україні, щодня їздив із Фастова на навчання у Київ. Фастів-Київ і назад протягом 10 років. Це свідчить про те, що можливості насправді є, просто треба не боятися, бороти свої страхи і йти далі.

Деякі свої комплекси я, наприклад, не подолала і досі. Але, слава Богу, люди нарешті сприймають мене не за зовнішністю, як таку собі блондинку в рожевому. Знайте: аби світ побачив, які ви всередині, треба пробувати, намагатися виробляти власні методи відкривання різних дверей.

Made on
Tilda