Андрій Цаплієнкo

Спеціальний кореспондент ТСН. Військовий репортер, автор серії книг
Коли мене запитують про гарний зовнішній вигляд, я кажу, що працюю на свіжому повітрі. Це дуже допомагає. А якщо серйозно – секрет простий. Я для себе вивів таку собі формулу молодості: коли тобі все цікаво, як юнакові, коли тобі цікаві люди, подорожі, події, коли ти не байдужий – ти тримаєш форму. От коли перший раз внутрішній голос скаже вам, що це не цікаво, я це вже бачив, туди вже їздив – увага! Починаєте старіти. І від цього ментального старіння починається старіння фізичне. Мені завжди було цікаво те, що я роблю, я цим живу і від цього підзаряджаюсь.

Розповім одну історію. Був період, коли я був єдиним українським журналістом у Пакистані. Мені дуже хотілось мати ексклюзивний матеріал із зони конфлікту в Афганістані, і мені випав шанс потрапити на територію, яку контролював Талібан. У Пакистані в мене є дуже добрі друзі зі зв'язками. Вони хороші, але не божевільні, тому самі в Афганістан йти не захотіли, проте погодились підшукати мені перекладача. Він мав знати пушту, дарі та англійську. Ми шукали такого дуже довго, але так і не знайшли.

Одного разу, проїжджаючи через якийсь кишлак, ми зупинились перепочити. Зайшли в домівку, мої друзі розговорились з господарем, і я зрозумів, що він колишній моджахед. Він підходить до мене і питає: «Росіянин?». Я напружився, подумав, що всі ми для них росіяни – і відповів «так». Він мені каже: «Я проти вас воював! А з якого ти міста?». Я відповідаю, що з Києва. І тут цей моджахед мені палко заперечує: «Так Київ це ж Україна!». Мені стало соромно за те, що я заради якоїсь вигоди відмовився від самоідентифікації.
Він, будучи бідною людиною, живучі в хаті, в якій крім чаю нічого нема, демонструє знання того, що є Україна. Для мене це було сигналом, що завжди треба бути тим, ким ти є.
Я вмовив цього чоловіка, Фіруза, супроводжувати мене до Кабулу. Почали готуватись до подорожі, я відростив собі бороду – щоправда, маленьку і дуже куцу – навчився носити одяг, який носять місцеві мешканці, і ми вирушили через гори в Афганістан. У мене був з собою супутниковий телефон, і якось я подзвонив своєму операторові. Він якраз був на прес-конференції міністра зовнішніх справ Пакистану. Смішно, але саме в той час, коли я перетинав кордон з Афганістаном, міністр розповідав, що тут навіть миша не пробіжить, птах не пролетить.

Дорогою ми зустрічали багато озброєних ватажків, але завдяки Фірузу завжди уникали проблем. Наприклад, за 30 км від Кабулу нас зупинили озброєнні люди, Фіруз встиг тільки сказати мені: «Друже, ти німий брат! Зрозумів? Я буду говорити!». Він щось махав руками, показував на мене, а потім всі обнімались. Я так і не зрозумів, що відбувалось, але нас відпустили. На наступний день я дізнався, що ті озброєні люди розстріляли групу іноземних журналістів. Тоді я зрозумів, як близько ми були від смертельної небезпеки. Все ж нам вдалось приїхати до Кабулу, відпрацювати – і тут нас з Фірузом і ще одним хлопцем заарештували за підозрою в шпіонажі.

Нас погодували, бо закони гостинності цього вимагають, і розвели по різних місцях. Наступного дня мені сказали, що я можу йти, я вільний. Я спитав, як же хлопці –

«Ми з ними розберемося, а ти можеш бути вільний».

Я прийшов до готелю і почав думати, як їх звідти витягнути.

У першу чергу пішов до міністра іноземних справ. Зайшов до урядової будівлі, де мене зустрів його помічник – у такому м'ятому костюмі, ніби він на війні весь час таскав його з собою і вдягнув, навіть не виправши. Я кажу: «Звільніть моїх людей». А він відповідає: «Та їх не було». «Як це не було?» – «Так. Вони вороги. А вас же звільнили, йдіть собі». Розумієте: я привів сюди людей, а зараз з ними невідомо що станеться.

У нас майже не було засобів зв'язку. Але якимось дивом ми змогли підключити до справи безліч людей. Втрутилось Міністерство іноземних справ України, посольство в Пакистані, наш телеканал.
Я попросив говорити про це всіх іноземних журналістів. І ви знаєте, така підтримка багатьох людей в Україні, які хотіли звільнити моїх друзів, допомогла. Врешті, мене привезли до в'язниці, вивели моїх друзів і сказали: «Забирай їх – і геть з Кабулу».
Для мене це був дійсно знаковий момент. Я раптом ясно відчув, що я українець, що Україна вболіває за мене, що моя держава вболіває навіть за моїх друзів, які не є українцями, але працюють для України. Це був поворотний момент у моїй журналістській практиці. Я збагнув, що я саме український журналіст, і ніколи не зможу працювати на не українському каналі.

Ще хочу сказати одну дуже важливу річ. Те що відбувається зараз, через 10–20 років буде в підручниках. Як би ми не ставилися до цієї війни, її назвуть «війною за незалежність». І одного дня онуки спитають: «А де ти, діду, був під час цієї війни?».
Я хочу подякувати вам. За те, що тримаєте Маріуполь. За те, що вам буде не соромно дивитися у вічі своїм онукам.

Made on
Tilda