Руслан Ярмолюк

журналіст ТСН, ведучий програми «Спецкор»
Нам під силу насправді дуже багато: головне – вірити, працювати і намагатися робити свою справу краще за інших. У мене немає журналістської освіти. Можна сказати, що я самоук. У мене перша освіта – технічна, а друга – юридична. На 4-му курсі я пішов працювати не журналістом, не інженером, а у ресторан офіціантом. Там писав диплом, там почав писати і статті для газет. За ці матеріали я не отримував ніяких грошей, бо для мене це був шанс навчитися писати, здобути нові навички та знання.

Після інституту я якийсь час був без роботи, займався спортом, потім працював охоронцем у нічному клубі.
Як це не парадоксально, але після одного з тренувань випадково почув, що проходить кастинг на обласному радіо: шукають ведучого, диктора і журналіста інформаційних програм.
Я трішки загримувався, бо займався боксом і фізіономія була побита, і прийшов на цей кастинг. Тоді всі дівчата з редакції прибігли на мене подивитися. Власне, це було перше знайомство із журналістикою. Я якось переборов хвилювання, сів, начитав завдання і пройшов цей конкурс. Це був старт для мене: тоді я повірив у себе та свої можливості. Я зрозумів, що можна без протекції навіть у ті часи, 90-ті роки, чогось досягти.

Після радіо було місцеве телебачення, якісь місцеві газети, а потім був Київ. Я закінчив курси «ВВС Україна», «Інтерньюз-Україна», мав уже якесь уявлення про журналістику, про телебачення. Я вирішив самоходом піти по різних каналах ― може, комусь потрібен журналіст. Тоді в одній з редакцій мене переплутали з якоюсь «шишкою», яку не знали в обличчя. Я ще подумав: «Нічого собі, в Києві на роботу приймають!»
Потім, коли після кави-чаю-коньячку виявилося, що я не той, за кого мене вважали, а просто прийшов на співбесіду, я таки отримав шанс спробувати себе на телебаченні. І з цього почалося моє професійне життя.
Спочатку зарплати мені вистачало тільки для того, щоб купувати їжу, їздити на роботу та відсилати додому якісь там крихти. Але, по-перше, тоді я хотів навчитися всього.

По-друге, зі мною були люди, які могли це зробити. І по-третє, була мотивація: я це зробив сам і зможу досягти більшого. І власне через це я не вилазив з роботи, постійно їздив у відрядження, переписував тексти по 10-15 разів, щоб навчитися гарно писати.
Я завжди дуже хотів побачити світ. Але моє перше закордонне відрядження виявилося на війну. Це був 2005 рік, Узбекистан.
Дуже цікава країна. І, власне, ця поїздка навчила мене багатьом речам: цінувати життя, посміхатися і намагатися у складних випадках думати нестандартно, змінювати фокус уваги. Тоді, у 2005-му, в одному з узбецьких міст неподалік Ташкента люди захопили адміністрацію і виступили проти Іслама Карімова — був у них при владі такий авторитарний президент.

Якесь внутрішнє чуття мені тоді підказало, що з цим містечком і заколотом непроста ситуація. Коли ми сіли в літак, я побачив, що на борту було багато російських журналістів. Після приземлення всі поїхали селитися, шукати диско-бари, щоб відгуляти цю ніч, а зранку вже їхати на місце події. Від Ташкента до того містечка було приблизно 8 годин їзди на автомобілі.

Я ж з переляку відразу побіг шукати таксистів. Добре, що мені трапився місцевий чолов'яга, він знав ту місцину. Ми поїхали гірськими дорогами, на півдорозі навіть заглухли. Я вже думав: «Ну все, приїхав перший раз у закордонне відрядження і не доїхав». Зрештою ми потрапили у місто, яке було оточене військами і наполовину спалене. Тобто там ішли реальні бої. На вулицях лежали тіла загиблих.

Ми з оператором почали ці протести знімати, а потім нас побачили самі повстанці. Люди почали до нас сходитись і казати: «Передайте на весь світ, що тут відбувається». Я так собі думаю, що зараз приїде ціла купа журналістів, з якими ми летіли у літаку. Але виявилося, що вночі на дорозі поставили блокпости і нікому не вдалося дістатися до самого містечка, де відбувався заколот.
Тож сюжет, який ми зняли, був ледве не єдиним у світі про розстріл в Андіжані людей, які виступили проти режиму Карімова. Це відео потім транслювали ВВС, Reuters, CNN з посиланням на українське телебачення і на українських журналістів. Отже, що більше ви думаєте нестандартно, то більше можливостей перед вами відкривається. Ми можемо самі творити історію.
Головне – це ціль і мотивація. Коли я не знав, що робити, я завжди брав клаптик паперу і записував справи, які я хочу зробити, розписував їх детально у часі. Якось я забув про такий папірець і знайшов його аж через 6 років. Із п'яти пунктів я на той момент виконав чотири. Лишилося побудувати власний будинок.

У ситуаціях, коли хочеться опустити руки, ніколи не зневірюйтесь. Ніколи не бійтеся приймати рішення і не бійтеся помилятися. Якось ми з оператором працювали у Дебальцево. Почався обстріл, місцеві жителі стали розбігатися, але посеред майдану лишилася одна жінка. Вона взяла на руки дитину, дитина схопила собаку. Вони розгубилися, не знали, куди бігти. А у нас була напівпорожня машина. І ми схопили цю жінку, просто заштовхали її в машину, слідом закинули дитину та собаку. Взяли ще одну літню жінку та дідуся. І евакуювали цих людей своїм транспортом. Я тоді не зробив репортаж і, взагалі, про цю історію мало кому розказував.
Пройшов певний час, ця жінка знайшла мене у Фейсбуці. Вона написала, що їй вдалося доїхати до Харкова, знайти своїх далеких родичів. І вона нам подякувала, сказала, що завжди молитиметься і ставитиме у церкві свічки за нас.
Один філософ сказав: «Когда мозг тебе говорит, что ты повержен – сопротивляйся. Если ты дышишь – значит, ты не повержен». Талановитий, не талановитий – це все відносне.

Насправді, кожен має якісь задатки. Варто не опускати руки, пробувати і шукати, в чому ти можеш проявити себе, а разом із тим і допомогти розвиватися своїй рідній країні.

Made on
Tilda